Доброчесність судді: між правом і мораллю

Сергій БУРЛАКОВ,

член Вищої ради правосуддя, суддя Верховного Суду

Наведені нижче судження є не лише моїми думками, а й результатом обговорення та консультацій як з українськими, так і з іноземними філософами й теоретиками права, зокрема в царині співвідношення моралі і права. Хочу подякувати професорові Вінницького національного технічного університету Олегові Хомі, професорові права Мадридського університету Комплутенсе Лорені Бахмаєр Вінтер, професорові інституту приватного права Університету Осло Гансові Петтеру Ґраверу та багатьом, хто брав участь у численних дискусіях з питань доброчесності. Запропоновані тези не є офіційною позицією Вищої ради правосуддя, а лише спонукають для роздумів та дискусії.

9 грудня 2023 року парламент поклав на Вищу раду правосуддя додаткове повноваження: затвердити Єдині показники для оцінки доброчесності та професійної етики судді (кандидата на посаду судді) після консультацій з Вищою кваліфікаційною комісією суддів України, Радою суддів України та Громадською радою доброчесності (далі – Єдині показники). Частина дев’ята статті 69 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» серед вимог до кандидатів на посаду судді містить вимогу про доброчесність. Так, кандидат на посаду судді відповідає критерію доброчесності, якщо відсутні обґрунтовані сумніви в його незалежності, чесності, неупередженості, непідкупності, сумлінності, у дотриманні ним етичних норм, у його бездоганній поведінці у професійній діяльності та особистому житті, а також щодо законності джерел походження його майна, відповідності рівня життя кандидата на посаду судді або членів його сім’ї задекларованим доходам, відповідності способу життя кандидата на посаду судді його попередньому статусу.

Необхідність працювати з поняттям «доброчесність» мимоволі затягує предмет Єдиних показників у «сіру» смислову зону між мораллю та правом. Потрібно усвідомлювати виключно юридичний характер Єдиних показників. Ідеться про суто юридичну версію доброчесності, яка ніколи не збігатиметься з моральним феноменом доброчесності хоча б тому, що цей феномен не є єдиним і однозначним.

Однозначність (принаймні як мета) завжди відрізняла право від моралі. Мораль неодмінно містить істотний елемент суб’єктивності, контрнормативної поведінки (в ім’я духу, а не букви), різних вихідних позицій носіїв морального судження (культурних, релігійних, майнових, професійних, соціальних тощо). У суспільстві завжди існує спектр моралей (часто протилежних одна одній) і одне право, покликане не увиразнити ці розбіжності, а уніфікувати, звести до спільного знаменника.

Як поняття «доброчесність», так і пов’язані з ним чесноти (чесність, неупередженість, сумлінність) будуть або досконалими юридичними фікціями або юридично-моральними гібридами. Якщо доброчесність визначати через юридичну фікцію, то вона буде несуперечливою, чіткою, однозначною, а отже, формальною й здебільшого невідповідною моральним очікуванням суспільства («звичайних розсудливих людей»). У разі визначення доброчесності як юридично-морального гібрида таке поняття буде нежиттєздатним поза межами систем канонічного права, Біблії, Тори чи Корану (у плюралістичному суспільстві, де триває відкрита і цілком «законна» війна світоглядних сенсів – соціальних, ґендерних, релігійних тощо. Не існує моралі, а завжди є спектр моралей, що не підлягають жодному «усередненню».

Зазначені юридичні фікції будуть зручними для досягнення результату – «оцінки доброчесності та професійної етики судді», проте ця оцінка відповідатиме суто формальним умовам, а тому буде вразливою для морально недоброчесних людей, які є достатньо розумними, завбачливими і цинічними, щоб не давати формальних приводів для претензій. Суспільство завжди реагуватиме на такі випадки як на провали, мовляв, ті, хто має оцінювати, не бачать того, що бачать усі. Саме такою є плата за формальну чіткість. Тому дуже важливо не породжувати невиправданих очікувань риторичним наголошенням термінів, на кшталт «доброчесність».

Якщо ж акцентувати на моральній інтуїції, яка прямо протилежна юридичному формалізму (адже вона ґрунтується на «внутрішньому голосі», «суб’єктивно переконливих припущеннях» і «власному баченні», а не на чітких і експліцитних мотивах, які можна довести), то ми ризикуємо поринути у прірву суб’єктивних уподобань або виконання різних «соціальних замовлень». Звісно, можна твердити, що ті, хто відбирає суддів, мають керуватися власним сумлінням, як і судді. Однак у такому разі рішення групи, що відбирає, будуть лише похідною від суб’єктивних сумлінь її членів і, через зазначений плюралізм моралей, жодним чином не гарантуватимуть ні справжньої (неудаваної) доброчесності відібраних кандидатів, ні відповідності моральним інтуїціям суспільства (бо не відомо, які саме настрої на той момент домінуватимуть у більшості суспільних груп).

Розуміючи це, під час розроблення Єдиних показників необхідно зробити чіткий концептуальний вибір на користь юридичної досконалості цього документа. Інакше всі спроби створити якісь юридичні «відповідники моралі» заздалегідь приречені на провал. Тому краще сконцентруватися на питаннях професійної етики суддів і не породжувати нездійсненних суспільних очікувань надто частим ужитком морального за своєю сутністю поняття «доброчесність».

Видається, що законодавець помилився, коли відніс до критеріїв доброчесності та чеснот, що їй відповідають, вимогу дотримуватись етичних норм. Відповідаючи на запитання: як співвідносяться поняття «суддівська етика» та «доброчесність судді», необхідно виокремити два підходи: 1) доброчесність судді поглинає поняття «суддівська етика»; 2) поняття «суддівська етика» та «доброчесність» – це різні змістові поняття.

У цьому контексті слушною є думка Ганса Петтера Ґравера, який визначає доброчесність як зобов’язання дотримуватись основоположних принципів права в його найкращому розумінні, зокрема бути неупередженим, відповідальним і керуватися принципом верховенства права. Професор Ґравер наголошує на відмінності між «доброчесністю» та «етикою»: доброчесність є особистою рисою, яку слід розглядати окремо від етики та інших пов’язаних вимог і зобов’язань, що накладаються на особу «ззовні». Пім Альберс, розвиваючи думку професора Ґравера, підкреслює, що значення поняття «професійна етика» стосується моральних цінностей особи і зводиться, насамперед, до «виконання правил» та відповідності «ідеальному характеру людини»; при цьому доброчесність зосереджується на моральних принципах, належній поведінці та високих моральних стандартах. Пім Альберс розрізняє суб’єктивні та об’єктивні аспекти доброчесності. Суб’єктивна доброчесність пов’язана зі стандартами доброчесності та поведінки особи, а об’єктивна доброчесність стосується застосування загально усталених цінностей, наприклад, цінностей у частині верховенства права. Під етикою розуміється виконання правил, а під доброчесністю – вчинення правильних речей. Професор Галина Зимовець визначає доброчесність як внутрішню чесноту або моральну якість людини, тоді як під етикою розуміється переважно набір правил поведінки, установлений для певної соціальної або професійної групи осіб. Продовжуючи свої роздуми, Галина Зимовець зазначає, що професійну етику можна визначити як комплекс писаних або неписаних правил, які регулюють поведінку тих або інших професій. Кодекси професійної етики ухвалюють своїм колегіальним рішенням відповідні представницькі органи (наприклад, з’їзди суддів, адвокатів, учені ради науковців тощо). Для працівників юридичної сфери та держслужбовців принцип доброчесності є істотним компонентом професійної етики, однак правила поведінки можуть містити норми, які не є дотичними до поняття доброчесності, наприклад, заборону на участь у політичній діяльності для суддів. Доброчесність – це характеристика поведінки людини в аспекті дотримання нею моральних норм, притаманних тому або іншому суспільству. Обсяг цього поняття залежить від культури та епохи. Із часом обсяг значення таких понять може зазнавати змін, адже вони мають оцінний характер і описують моральні норми, які значною мірою залежать від соціуму. Змістове наповнення понять, що розглядаються, може модифікуватися залежно від тих моральних імперативів, які формує суспільство на певному етапі свого розвитку.

У частині першій статті 3 Кодексу суддівської етики вводиться припис, відповідно до якого суддя має докладати зусиль, щоб на думку звичайної розсудливої людини (законослухняної людини, яка, будучи достатньою мірою поінформованою про факти та процеси, що відбуваються, об’єктивно сприймає інформацію та обставини зі сторони) його поведінка відповідала високому статусу посади та не викликала обґрунтованих сумнівів у його недоброчесності. Тотожне визначення поняття «звичайна розсудлива людина» запропоновано закріпити і в Єдиних показниках. Це свідчить про те, що простежуються спроби створення гібриду моралі і права, увиразненні поняттям «звичайна розсудлива людина», що відіграє роль своєрідного морального компаса і самоочевидного «нульового рівня», на якому ґрунтуватиметься більшість «моральних» припущень. Це така собі чарівна паличка, що нібито розв’язує всі проблеми, перетворюючи нечітке і незрозуміле на сповнене сенсу й змістовне. Якщо від слова «яблуко» в роті не стає солодко, то чому від словосполучення «звичайна розсудлива людина» має стати зрозуміло, що означає неналежна публічна поведінка?

Варто зазначити, що ці спроби багато в чому суперечать даним сучасних наук про поведінку, зокрема поведінкової економіки, теорії обмеженої раціональності тощо.

Рівень ірраціональності в людських рішеннях зростає разом із рівнем невизначеності. Тож «достатнє інформування» має досягати ледь не експертного рівня, щоб людина могла зайняти більш-менш «об’єктивну» позицію щодо належного життєвого рівня кандидата на посаду судді, «нерозсудливої публічної поведінки» тощо. У нас немає достовірних фактичних даних, щоб стверджувати, ніби «звичайні» люди є достатньо «розсудливими».

«Звичайні» люди є ще й надто різними. Їхнє розуміння основних моральних цінностей істотно відрізняється залежно від соціальних, економічних, ґендерних, вікових, культурних, релігійних тощо особливостей їхнього становища і, відповідно, світогляду. «Звичайних» людей не можна коректно звести до одного типу. Насправді ми матимемо кілька різних типів людей із доволі відмінними стандартами моральних оцінок.

Визначення «звичайна розсудлива людина» не містить жодних моральних конотацій. Ідеться лише про законослухняність і абстрактну «об’єктивність» за умови (не відомо, якою мірою) «достатньої» поінформованості. Водночас для моральних суджень недостатньо лише раціональної об’єктивності (інакше моральними авторитетами були б математичні алгоритми). Законослухняність часто є опонентом моральної доброчесності.

Задля «розсудливості» в питаннях відбору на посаду судді варто орієнтуватися на критерій розсудливості, а не на якихось її міфічних усереднених представників, яких насправді не існує. Судячи з так званих розсудливих людей, як нібито реальних, ті, хто оцінює суддів, фактично перебирають на себе роль такого критерію розсудливості, що істотно спотворює, власне, саму ідею Єдиних показників. У жодному разі не варто змішувати стандарти з уявними (і навіть реальними) носіями цих стандартів. Тому проєкт Єдиних показників є концептуально вразливим, оскільки ґрунтується на дуже сумнівному понятті.

Якби в Єдиних показниках об’єктивні критерії (відповідність видатків задекларованим доходам тощо) були чітко відокремлені від суб’єктивних і багатозначних (гідність, патріотизм тощо), які були б обмежені чіткими ознаками, а не віднесені до сумління тих, хто оцінює, то Єдині показники краще відповідали б своїй меті. Будь-яка спроба додати до юридичної складової моральну стикається з однією з головних особливостей моралі – нерівність перед моральною нормою. Щоб переконливо для інших оцінювати моральну норму, потрібно бути не просто розсудливою людиною, а моральним авторитетом. У такому разі будь-який проєкт Єдиних показників на практиці залежатиме від здатності залучити максимально авторитетний у моральному аспекті склад тих, хто оцінює. Необхідно визнати, що «моральний авторитет» – ще одне мінливе й нечітке поняття, на основі якого майже неможливо побудувати чіткий юридичний механізм.

"Юридична практика"